Головна | Реєстрація | Вхід | RSSЧетвер, 20.09.2018, 01:43

Харсіцька загальноосвітня школа

І-ІІ ступенів




Меню сайту
Категорії розділу
Штаб профілактики правопорушень [3]
Правовиховнп робота в школі
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 71
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

Випускники школи – захисники Вітчизни.

Все може рідна земля: нагодувати своїм хлібом, напоїти з своїх джерел, здивувати своєю красою. От тільки захищати сама себе не може. Тому захист рідної землі – обов‘язок тих,  хто їсть її хліб, п‘є її воду,  любується її красою.

Тож одним з найпочесніших конституційних обовязків кожного громадянина України є обовязок захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, відбувати військову службу відповідно до закону (стаття 65 Конституції України).

Є події, над якими не має влади час. То ж скільки б не минуло десятиліть від останнього пострілу,  для сотень тисяч учасників бойових дій, їх дітей та онуків історія війни не забувається. Чим далі віддаляє нас невблаганний час від подій Великої Вітчизняної війни, тим вагомішим постає перед нами безсмертний подвиг покоління, яке розгромило фашизм і врятувало людство від рабства.

Згідно архівних даних Чорнухинського військкомату на фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло 170 односельчан.

Ветерани відстояли право на життя не лише свого покоління, а й тих, хто мав прийти згодом – синів, онуків, правнуків. Зараз ветерани літні, похилі, шановані люди, але їх з кожним роком стає все менше й менше.

Петренко Василь Свиридонович, 1914 року народження, після закінчення Харсіцької школи працював шофером. З лав Червоної Армії вступив до Орловського бронетанкового училища. Достроково випущений молодший лейтенант Петренко був направлений на Фінський фронт.

За бойову операцію, в якій брав участь, Василь Свиридонович нагороджений орденом Леніна.

Після закінчення війни з білофінами повернувся додому на Україну. Та не судилося довго бути вдома – розпочалася Велика Вітчизняна війна. З її початку Василь Свиридонович в діючій армії. 

Життя славного земляка обірвалося 29 лютого 1944 року. Будучи командиром танкового полку підполковник Петренко на підступах до міста Вітебська  згорів у палаючому танку.

Сьогодні одна з вулиць села Харсіки носить імя В.С.Петренка.

Кравченко Іван Гнатович – учасник Сталінградської битви, який дійшов з боями до Берліна.

 До війни Іван Гнатович закінчив Яготинський ветеринарний технікум, гарно писав і малював, працював завклубом. З Полтави добровільно пішов на фронт.

І вже у вересні 1941 року прийняв перший бій. Під переважаючими силами німецьких військ Червона Армія відступала на схід. Під містом Ізюм частина, в якій служив Іван Гнатович, потрапила в оточення, з якого виходила з боями і пішла на з‘єднання з основними силами Червоної Армії. В бою на Дону, біля міста Калач, Івана Гнатовича було поранено. Після лікування він потрапив у маршову роту і був відправлений під Сталінград, де велись запеклі бої. Воював на Курсько-Орловській дузі, визволяв міста і села Білорусії, Польщі, брав Варшаву і Люблін, де знаходився табір смерті “Майданек”. Частина, в якій служив Іван Гнатович вела бої за місто Берлін. 2 травня 1945 року вони вже були у рейхстазі. До квітня 1946 року служив у Німеччині в групі окупаційних військ в місті Берліні. Нагороджений Орденом Червоної Зірки, Орденом Вітчизняної війни, медалями: “За відвагу”, “За оборону Сталінграда”, “За звільнення Варшави”, “За взяття Берліна”, “За Перемогу над Німеччиною”, медаллю Жукова та багато ювілейними.

Помер Іван Гнатович 26 травня 2002 року.

 

Харсіка Іван Миронович все своє життя пам’ятав, як вибирався з оточення з місць, пов’язаних з трагедією військ Південно-Західного фронту. Його командуючий генерал-полковник М.П.Кирпонос, вже будучи пораненим в урочищі Шумейкове, дав командирам такі напутні слова: “Врятуйте, бережіть молодих орлят! (І.М.Харсіці було тоді 19 літ. І таких молодих було чимало). Вони покажуть геройство. Ми переможно пройдемо через Україну у зворотному напрямку. Вона буде вільною! ”

Над І.М.Харсікою та його однополчанами нависла смертельна небезпека. Фашисти загнали солдатів в одну із сушарок і готувалися їх знищити, але  оточенцям пощастило  вибратися через непомітно зроблену вилазку.

А потім Івану Мироновичу довелося воювати під Москвою, Сталінградом, Курськом, вести бої за Дніпро, визволяти Прагу, Люблін, Берлін.

Іван Миронович Харсіка удостоєний високих бойових нагород: Орден Червоної Зірки, Орден Червоного Прапора, два Ордени Вітчизняної війни та медалі.

 Фронтовик завжди спілкувався з молоддю, брав участь у відзначенні свят, був цікавим співбесідником, частим гостем Харсіцької загальноосвітньої школи.

25 травня 2006 року перестало битися серце ветерана.

В селі Харсіки є одна з вулиць, яка носить імя полковника Харсіки.

 

В 70-х роках 20 століття учні Харсіцької школи вели листування з Іваном Петровичем, який жив у Києві. Напередодні святкування 30-річчя Перемоги в  одному з листів Іван Петрович Харсіка описав епізод про завершальний період війни:

“Прибули ми в Угорщину в січні 1945 року. Командував армією генерал-полковник Глаголєв, Герой Радянського Союзу… Фашисти за Будапештом біля озера Балатон зібрали броньований “кулак” і вдарили по військах 3-го Українського фронту, намагаючись врятувати свої блоковані війська під Будапештом… Нашу армію кинули на допомогу 3-му Українському фронту. Стали ми в оборону, корпус до корпуса (в три ешелони)…Зупинили ми фашистів, а потім і зовсім розбили. Було це під містом Секеш-Фехер-Вар.

Був тоді березень. Пішла наша 9-та Гвардійська армія вперед… Звільнили всю Угорщину, перейшли кордон Австрії, штурмом взяли Відень. Наш штаб стояв у знаменитому Віденському лісі. За півтора місяці пройшли ми з боями Угорщину, Австрію, 1/2 частину Чехословаччини.

День Перемоги зустріли під Прагою, але бої вели з німецькою групою військ, які не хотіли капітулювати до 15 травня 1945 року ”.

 Іван Петрович Харсіка  нагороджений Орденом Леніна, Орденом Червоного Прапора, медалями “За взяття Відня”, “За Перемогу над Німеччиною”. Всі нагороди передані до Чорнухинського музею імені Г.С.Сковороди.

 

Булда Петро Іванович, 1914 року народження, в діючу армію був призваний 22 серпня 1941 року.  В  складі 74 окремої бригади приймав участь в боях  на Західному фронті, при обороні і розгромі німецьких військ під Москвою. З червня 1942 року після госпіталю продовжував службу в 292 стрілковій дивізії першого гвардійського корпусу, який входив до складу Донського, Сталінградського, Воронезького і Другого Українського фронтів. З кінця 1944 року – воєнно-автомобільна дорога резерву головного командування 2 Українського фронту. Після розгрому фашистської Німеччини військова частина була перекинута в Монголію, де сформовано 73 окрему інженерну саперну бригаду, яка боролася проти японських мілітаристів.

За час перебування в діючій армії Петро Іванович виконував обовязки політрука, мав військове звання - капітан. За період війни був 4 рази ранений.

Нагороджений Орденом Червоної Зірки, медалями “За бойові заслуги”, “За оборону Москви”, “За оборону Сталінграда”, “За взяття Будапешта”, “За перемогу над Німеччиною”, “За перемогу над Монголією”.

 

Зозуля Григорій Максимович до війни закінчив Київський сільськогосподарський інститут, здобув професію агронома.

У 1943 році був мобілізований, служив у піхоті І Українського фронту в 273 стрілковій дивізії. Часто згадує своїх побратимів, з якими зустрічався в Москві, з якими довго листувався.

  Воював Григорій Максимович у Західній Україні, зокрема у Волинській області, Володимир-Волинську, Торчині.  Довелося  форсувати Західний Буг, будувати понтонні мости.

Він учасник боїв на Сандомірському плацдармі. У Німеччині форсував річку Одер. Війну закінчив 4 травня 1945 року взяттям фортеці Бреслау.

Бійці жили в наметах, землянках, а інколи  навіть ночували в снігу. Стосунки між бійцями були гарні, артилеристів виручали танкісти, була взаємовиручка. В полку були українці, росіяни, казахи, узбеки та представники інших національностей.

Зозуля Г.М. демобілізувався в званні старшого сержанта.

Григорій Максимович має військові нагороди:

Орден Червоної Зірки;

Орден Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня;

Медалі:  “За форсування Західної України”,  “За відвагу” , “За форсування Вісли”, “За взяття міста Бреслау”, “За Перемогу над Німеччиною”, та багато ювілейних.

 

У грізному 1941-му році стрілецький підрозділ, швидко сформований у Казахстані, в якому був і І.С.Черв‘як, направили під Москву, де точилися важкі, кровопролитні бої. У час переходу наших військ у контрнаступ Іван Степанович з групою воїнів знищив під містом Холм ворожу кулеметну точку і “взяв” язика.

За цю сміливу операцію воїн був нагороджений медаллю “За відвагу”. Така відзнака тоді давалася небагатьом. У ході наступу був тяжко поранений і потрапив на кілька місяців у госпіталь. Одужавши, знову іде у бої, воює у складі Третьої ударної армії Північно-Західного фронту. Воїни визволяли від фашистських загарбників республіки Прибалтики, Польщу. Війна для Івана Степановича закінчилася за 12 кілометрів від Берліна.

Червяк Іван Степанович помер 21.02.2000року.

Багато випробувань випало на долю українських юнаків при проходженні військової служби в Республіці Афганістан. 15 лютого  1989 року радянські війська залишили цю країну. Закінчилася кровопролитна війна, рани якої зарубцьовуються й до цього часу. А в серцях людей будуть жити імена всіх українців, воїнів-афганців.

 

Петренко Іван Михайлович народився в 1962 році в селі Харсіки. З 1969 по 1977 рік навчався в Харсіцькій восьмирічній школі. Після закінчення Чорнухинської середньої школи в 1979 році вступає до Полтавського вищого військового училища зв‘язку. З 1983 року розпочинає свою службу в Радянській Армії. З 1986  по 1989 рік Іван Михайлович  несе службу в Демократичній Республіці Афганістан.  Серед воїнів, які  залишили останніми  цю країну в 1989 році був і Петренко І.М.

Нині підполковник Петренко несе службу в Збройних Силах України в місті Полтаві.

Петренко Іван Михайлович нагороджений Орденом Червоної Зірки, Медаллю “Воїну-інтернаціоналісту”, Відзнакою начальника  Збройних Сил України, Відзнакою Міністерства Оборони України “Ветеран військової служби”, Відзнакою Міністерства Оборони України “Знак пошани” та рядом інших нагород.

 

Сагура Василь Віталійович народився  18 квітня 1962 року. В 1977 році закінчив Харсіцьку восьмирічну школу. В жовтні 1980 року був призваний на строкову службу в Радянську Армію. Після трьохмісячної підготовки його, як і багатьох інших,  направили на службу в ДРА (Афганістан).

 Із спогадів Василя Віталійовича:

“Коли прибули в Афганістан, проживали в провінції Кундуз. Жили у звичайних палатках. Навколо був пісок, мов у пустелі, інколи, лише зрідка, можна було побачити галявини, вкриті зеленню, і то лише на низинах…Коли отримав машину УРАЛ – 375 Д, колонами їздили за продуктами, запасами зброї у Термез, Узбекистан  і Таджикистан. Мали зброю АКС –74 (автомат). Мали легку форму, а на голову панами від сонця…

Часто доводилося стояти на посту і в сонячний день, і в холодні ночі. Душмани рідко нападали вдень, частіше вночі або під ранок. Доводилося оборонятися, і часто ці напади закінчувалися втратами побратимів... Служили з нами солдати різних національностей. Там, в Афганістані, всі були рівні, кожний, чим міг, допомагав один одному.”

Закінчив службу в 1982 році, нагороджений медалями: “70 років Збройним Силам СРСР”,  “Воїну-інтернаціоналісту від афганського народу”, знаком “Учасник бойових дій”, Грамотою Президії Верховної Ради СРСР “Воїну-інтернаціоналісту за мужність і доблесть при виконанні інтернаціонального обов‘язку”. 

В  даний час воїн-афганець  живе і працює в рідному селі.

 

Киричевський Віталій Володимирович народився 31 жовтня 1964 року. В 1972 році вступив до першого класу Харсіцької восьмирічної школи, яку закінчив у 1980  році.   З 1980 по 1984 рік навчається в Червонозаводському  технікумі харчової промисловості.

В травні 1984 року призваний до лав Радянської Армії.  Після шести місяців служби в навчальній частині Військ Урядового Звязку в місті Воронеж був направлений на подальше проходження служби в Демократичну Республіку Афганістан.

Службу проходив у столиці ДРА – місті Кабул - командиром відділення.

У червні 1986 року Віталій Володимирович  демобілізувався. Воїн-інтернаціоналіст  має ряд військових нагород.

Протягом  наступних шести років навчається в Київському інституті харчової промисловості.

З 1992 року проживає в місті Бєлгород і працює за спеціальністю.

 

Борсук Сергій Анатолійович народився 1984 року. В 1999 році закінчив Харсіцьку загальноосвітню школу І-ІІ ступенів. По закінченню Чорнухинської ЗОШ І-ІІ ступенів в 2001 році вступає  до Хорольського сільськогосподарського коледжу, а  28 травня 2002 року  був призваний до лав Збройних Сил України. Службу проходив в 62-й сухопутній моторизованій бригаді швидкого реагування в місті Бердичеві. Там же пройшов навчання в школі сержантів, по закінченню якої йому присвоєно звання молодшого сержанта і призначено командиром міномета.

Під час проходження строкової служби мав хороші показники з бойової та гуманітарної підготовки. І,  коли готувалась перша ротація до Іраку, весною 2003 року, після одного року строкової служби, командування частини запропонувало йому перейти на службу за контрактом і взяти участь в миротворчій місії.

7 жовтня 2004 року літак з українськими миротворцями на борту приземлився в республіці Ірак на аеродромі міста Алькут.

Сергій був командиром 2 розрахунку 1-го взводу мінометної роти, яка вела охорону та оборону базового табору “Дельта”, що базувався біля  міста Алькут в області Васіт.

Всі сім місяців бойовий розрахунок тримав вимпел “Найкращий бойовий розрахунок”.

 За період служби в Іраці  нагороджений  медалями: “Захиснику Вітчизни”,  “За Доблесть”, Відзнакою та Грамотами Міністерства Оборони.

Пошук
Календар
«  Вересень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
Архів записів
Друзі сайту

Copyright MyCorp © 2018
Безкоштовний хостинг uCoz